Стежка на Писаний камінь не була легкою. Вона петляла крізь густі ліси, піднімалася круто вгору, змушувала зупинятися, щоб перевести подих. Кожен крок віддавався в ногах, плечі нили від наплічників, а часом здавалось – ще трохи, і сили закінчаться. Але поруч були колеги – і саме це додавало енергії йти далі.
Дорогою ми сміялися, згадували різні історії, ділилися теплими спогадами. Хтось мовчки вслухався в шум вітру, хтось фотографував кожен крок, ніби боявся втратити хоч один момент цієї подорожі. І коли, нарешті, ми піднялися до Писаного каменя, світ раптом став іншим. Втома не зникла – вона залишилася в тілі, але наповнилася дивним теплом. Перед очима простягалися гори – величні, спокійні, ніби мовчазні свідки нашої маленької перемоги.
Там, на висоті, розумієш щось важливе: іноді треба вийти за межі звичного, залишити аудиторії, документи, дедлайни – і просто йти вперед, крок за кроком. Важко, повільно, але разом.
Ми були втомлені. Дуже. Але в тих втомлених очах світилася справжня радість – радість дороги, спільності і моменту, який залишиться з нами надовго.
Читати новину на сторінці Facebook
About the Author
